bibicheva.com

життя, що має зміст і сенс

видавництво “Літопис”, 2016 р.

 

Останнім часом ми багато чуємо про кризу в освіті, про необхідність реформування школи, нарікання батьків, низькі показники освіченості і життєвих навичок у дітей. Та що там чуємо – бачимо приклади загального незадовільного стану шкільної освіти наших днів.

І саме про цю проблематику йдеться у книзі “Прихована програма обов’язкової шкільної освіти. Отуплення.” Джона Тейлора Гатто.

Гатто – американський шкільний вчитель з багаторічним досвідом викладання, “одноосібний інтелектуальний повстанець”, що має радикальні погляди на те, як докорінно має змінитися сам підхід і уявлення про методику навчання дітей.

Як і з будь-якими радикальними поглядами, важко погодитись зі всіма тезами і аргументами автора – аж занадто вони радикальні, та сам факт виникнення гострої дискусії з приводу публікації (і прочитання) цієї книги говорить про нагальність піднятих питань.

Книга вперше видана 1992 року. За цей час освітній підхід в Америці й усьому світі дещо змінився, але несуттєво у порівнянні з тими жахливими загрозами, що їх назвав і описав Гатто. Відірваність пропонованих знань від реального життя (непов’язаність); не виправдана класифікація дітей за віком, успішність, заможність (належність до класу); неможливість по справжньому зацікавитись предметом(справою) в наслідок постійного переривання процесу дзвінками і чітким обмеженням часу на вивчення теми (байдужість); залежність від особистого ставлення байдужої до тебе людини(вчителя, лідерів класу) (емоційна залежність); залежність від отримуваних знань, коли успішні учні – ті, хто чітко вбирає запропоновані дані(приклади, аргументи, докази), не виходячи за рамки поданого і не сперечаючись у пошуках іншого висновку, особистого досвіду (інтелектуальна залежність); хибний вплив на самооцінку дитини через стандартизоване оцінювання її знань (умовна самооцінка); невілювання і повна відсутність приватності, неможливиість побути на самоті, відсутність простору для саморозвитку і самопізнання (постійний нагляд).

Не зважаючи на нагальність і важливість цих питань, автор не пропонує стратегічного плану виходу зі становища, в якому більшою чи меншою мірою опинились всі учні світу, лише величезний об’єм критики, звинувачень і порівняння з світлим добрим минулим, коли не було загальної обов’язкової школи.

Так і підбиває сказати: “Добре, добре, Джоне! Ми зрозуміли, справи кепські, всі продажні, на особистість дітей чхати хотіли. Але ж альтернатива де? Домашнє навчання – це, звісно, дуже спокусливий приклад і переваги очевидні, та дуже складно поєднувати з професійною реалізацією батьків.” Підозрюю, автор мав би, що мені відповісти, і та відповідь зайняла б ще 500-1000 сторінок.

Отже, книзі оцінка – 3,5 з 5.

Бо: важлива, нагальна, часто по суті, багато прикладів з власного досвіду автора. Але: висновки читач має зробити сам…і обрати власне бачення вирішення надсучасної проблеми – освіти наших дітей.

Напишіть відгук